Тел.:+38 (044) 36 222 31 Тел.:+38 (096) 762 78 80 Тел.:+38 (066) 233 09 29 Тел.:+38 (093) 757 91 16 Украина, г. Киев.
Программа тура Стоимость Оплата Жилье

Рады видеть вас на нашем сайте ! Мы организовываем поездки выходного дня из Киева в Свято-Успенскую Почаевскую Лавру - жемчужину среди православных монастырей во всем мире. В рамках экскурсии мы также посещаем Источник Святой Анны (поселок Онишковцы 30 км. от Почаева), Свято-Духовский Скит (5 км. от Почаева), Корецкий Женский Монастырь, Кременецкий Богоявленский Монастырь.

Поездка в Почаевскую Лавру и на Озеро Святой Анны – это гораздо больше, нежели простой отдых или экскурсия. Вы не только посетите святые и намоленные места, но и сможете почувствовать обаяние Западной Украины, с ее удивительной природой, каким-то особенным умиротворением, простыми, добродушными людьми. Источник Святой Анны известен во всем мире своим чудесным свойством лечить бесплодие как у женщин так и у мужчин. Вода источника содержит ионы кремния и серебра, возможно поэтому она имеет такие чудесные исцеляющие свойства. Температура воды в озере около 5 градусов Цельсия круглый год. Почаевская Обитель - вторая по посещаемости на Украине и одна из пяти монастырей со статусом лавры в православном мире.


Почаев - небольшой город в Кременецком районе Тернопольской области Украины. Известен тем , что в нем находится Почаевская Лавра - один из пяти православных монастырей со статусом лавры. Начало Почаевской Лавры скрыто во тьме веков. Этому монастырю выпадали испытания, необычные для большинства прочих православных монастырей. Неизвестно, потому ли и чудеса, связанные с этим местом, оказывались столь значимы для православия, или же наоборот, по чудесам давались соответствующие испытания, но история монастыря весьма богата и на те, и на другие.

Тяга к монашеству возникла на Руси одновременно с принятием христианства. Множество монастырей было основано боярами и князьями, щедро жертвовавшими на их содержание. Впрочем, избалованные вниманием «боярские» монастыри, как правило, долго не существовали, зато все больше появлялось монашеских общин, терпеливо и неспешно, в посте и бдении, взращивавших в себе будущее русского иночества.

Возможно, одним из таких очагов монашеской жизни первых времен христианства на Руси была и Почаевская гора. Никаких сведений о том до нас не дошло, но весьма вероятно, что как иноческое поселение Почаевская Лавра — ровесница Лавры Киевской. Впрочем, это из области предположении, предание же связывает основание монастыря с периодом Батыева нашествия, когда сюда, на почти не тронутый монголами юг Волыни, потянулись насельники Киевских пещер.

В разоренной Батыем Киево-Печерского монастыря (как и в выжженном дотла Киеве) жить было невозможно, и иноки жили по лесам и уединенным пещерам вокруг нее, сходясь лишь на богослужения. Представляется вполне вероятным, что многие, стосковавшись по монастырской жизни, могли устремиться к Почаевской горе, где монастырек к тому моменту скорее всего уже был. Во всяком случае, за основателя такового почитается преподобный Мефодий, о котором письменных сведений не сохранилось; согласно же преданию, был он афонским постриженником и умер в 1228 году (т.е. еще до пришествия монголов) в возрасте 137 лет.

Успенский СоборОтметим, что история самого знаменитого из чудес Почаевской горы, явления Матери Божьей в 1240 году, еще раз подтверждает древность монастыря.

Если же к проблеме датировки начала Почаевской Лавры подходить строго научно и опираться исключительно на письменные источники, в которых упоминается монастырь, то первые такие упоминания относятся к концу XVI века.

Жила тогда на Волыни в поместье Орли близ города Почаев православная помещица Анна Гойская, вдова бывшего земского судьи, происходившая из  рода Козинских - старинные дворяне. Однажды гостил в ее доме греческий (Константинопольского Патриархата — по национальности же был он из южных славян) митрополит Неофит, возвращавшийся из Москвы, куда в те времена часто ездили за помощью восточные иерархи. На Волынь он заглянул на обратном пути, очевидно, чтобы уладить дела православной Церкви (в то время очень здесь сложные), а заодно поклониться Цельбоносной Стопе Божьей Матери.

Долгое время провел митрополит Неофит в гостеприимном доме и в благодарность подарил Анне Гойской древнюю икону Божьей Матери с Предвечным Младенцем, которую привез с собой. Возможно, то была его заветная родовая святыня, взятая в дальний путь.

У Анны Тихоновны дарованный образ поначалу обретался в домашней молельне, пока не заметили необычный свет, от него исходящий, и не начали происходить у той иконы различные чудеса. Гойская, удостоверившись в явной ее чудотворности, не решилась долее держать образ у себя. Собрав множество православного люда ,священников ,иноков,  и крестным ходом перенесла она икону на  Почаевскую гору и отдала  монахам на вечное хранение, обитавшим в  пещерах тамошних. Случилось это, видимо, в первой половине 1597 года, ибо уже 14 ноября составила богобоязненная помещица «фундушевую запись» (т.е. дарственную) на устройство Почаевского монастыря. В «записи» говорится о создании монастыря — но очевидно, что как пустынька монастырь тогда уже существовал (ибо оказались же в чис­ле сопровождавших икону и иноки), а речь в документе шла об учреждении общежительного монастыря — (синовии. Причем в «Записи» помещицей оговаривались, кроме прочего, и обеспечение лавры всем необходимым (из средств самой Гойской и ее потомков — с призыванием анафемы, неблагословения и проклятия на нарушителя ее воли), и сохранение «греческой» (т.е. православной) веры среди братии.

Троицкий СоборТак случилось, что в дальнейшем неоднократно выпадало монастырю в весьма драматичных обстоятельствах отстаивать волю своей учредительницы. «Фундушевая запись» по времени совпала с Брестской унией — фактическим отторжением части Православной Церкви Западной Руси и присоединением ее к католическому миру.

Причины унии, если не считать настроений внутри самой Церкви (слабость иерархии и недостаток аворитета), были в основном полити­ческими — одна из главных состояла в том, что население западнорусских областей и Православная Церковь оказались в польском государстве, где господствующим исповеданием являлось католичество. Латинское духовенство там было образованнее и активнее пра­вославного клира. Однако, возможно, не возникло бы такой проблемы, как уния, — ибо Польша одной из первых в Европе стала на путь веротерпимости, — если бы Речь Посполита последовательно отстаивала этот свой принцип.

Энергичная «обработка» православных епископов длилась с конца восьмидесятых годов 16 века. Унии неожиданно помогло то, чем было сильно православие Западной Руси: лидирующая роль городских братств. Часть православного епископата тяготилась надзором со стороны мирян и жаждала тех же привилегий и прав, что были у епископов католических.

Внедрение унии, тем не менее, шло медленно: латинизации мешало и само униатское духовенство, сохранявшее приверженность отеческим обрядам, и сомнительное положение «между двух стульев» — униатство, как и православие, считалось теперь «холопской верой» и служило лишь переходной ступенькой в веру латинскую. Не желая без остатка раствориться в католичестве, вожди раскола решили организовать по образцу католических орденов свое особое монашество «на восточный манер». Созданный таким образом орден стал носить имя Василия Великого и назвался базилианским.

Почаевская Лавра стала переживать тяжелые времена: после проклятий со стороны собора, принявшего унию (утвержденную тут же польским королем), православные оказались фактически  вне закона. Епископы, хранившие верность православию, были объявлены ослушниками перешедшего в унию митрополита Михаила (до того заявлявшего себя ее противником), а греческие экзархи — шпионами султана и самозванцами. Невероятно, но и в таких условиях Почаев долго оставался в лоне православия; заслуга во многом принадлежит первому из известных его настоятелей — преподобному Иову Почаевскому.

Неведомо, были ли до него на горе Почаевской настоятели или же братия, по афонскому примеру, подчинялась духовным старцам, но именно преподобный Иов Почаевский выступил настоящим организатором и устроителем монастыря , введшим в нем Студийский устав и настроившим братию достойно сохранить православную веру. Сто двадцать лет в весьма недружественных условиях существовал этот оазис православия, двадцать настоятелей сменились после преподобного Иова Почаевского , и лишь со смертью двадцатого по счету, Гедеона (Левицкого), Почаевский монастырь на некоторое время стал униатским. История этого перехода весьма туманна: исследователей удивляет, что никаких документов о том не сохранилось ни в Почаевской Лавре, ни в Польше, ни в Ватикане. Известно лишь, что еще в 1720 году  настоятель Почаевской Лавры  (им как раз был Гедеон) в греко-католическом Замойском соборе участия не принимал, а вот его преемником был уже униат, Феодосии (Рудницкий).

В истории Почаева это не первый эпизод, годный для жанра исторического детектива: достаточно долго считалось, например, что самое крупное волнение почаевских монахов (1693) было бунтом униатствующей братии против законного епископа. Однако оказалось все ровно наоборот: епископ Луцкий Афанасий (Шумлянский), против которого тогда выступила братия, был тайным униатом, стремившимся увести в раскол и почаевских монахов. А один из тех, кто ему противодействовал, Иосиф (Саевич), став позже наме­стником, исхлопотал у Петра I грамоту на ставропигию Почаева (противоречивость политики Речи Посполитой в отношении православия предоставляла такую возможность). Впрочем, добытая ставропигия Почаеву не помогла — не было уже на Москве Патриарха, церковная власть была ослаблена реформами Петра (по воле которого и пустовал Патриарший Престол), а польский король, вполне естественно, не мог быть доволен тем, что на находящуюся в его землях монастырь распространяется защита соседа. Да и в самом Почаеве, оставшемся на тот момент единственным православным монастырем в Речи Посполитой, все более усиливалась униатская партия.

Первый настоятель-униат Феодосии (Рудницкий) был образованным человеком, преданным древнеправославному обряду и вероучению. Он особо следил за соблюдением устава. Его называли «стыдливым униатом» — Феодосии носил традиционную рясу, не брил бороды и даже не принял обычного для настоятелей греко-католических монастырей титула супериора. Подписывался просто: «архимандрит Каневский и игумен Почаевский». Но следующий игумен, Гедеон (Козуб-ский), поставленный в 1730 году, именовался уже супериором. Постепенно латинизировалась и монастырская жизнь — постились монахи теперь не в пятницу и среду, а по западной традиции в субботу, Петровский и Успенский посты в монастыре отменили, запрет монахам на употребление мясного был снят. Наставлением в духовной жизни базилианам стала служить «Базилианская школа» — книга, содержащая в себе, помимо достойных ре­лигиозно-нравственных наставлений, и несомненные странности латинства. Например, согласно ей, становясь послушником, человек получает полное отпущение грехов; читая затем пред престолом церкви пятикратно «Отче наш» и «Богородице Дево», получает отпущение еще на пять лет — и так далее. При такой системе спасения души, манифестирующей своеобразные «торги с Господом», даже самый ленивый из иноков мог быть спокоен за себя, и последствия этого бывали весьма плачевны. При всем том, почаевские базилиане старались сохранить верность православному богослужебному уставу, за что даже получили от прочих базилиан прозвище «схизматиков».

Базилианский период в истории Почаевской Лавры отмечен строительством Успенского собора — удивительного украшения Почаева, само возведение которого связано с чудом.

В 1795 году произошел раздел Польши, и Волынь вошла в состав Российской империи. Русское правительство не спешило отбирать у базилиан монастыри, пока Орден св. Василия Великого не оказался замешан в польском восстании (1831), после подавления которого Почаевская лавра в числе прочих была возвращена в лоно Православной Церкви.
Началось спокойное столетие восстановления православной монашеской жизни. Новый настоятель, епископ Житомирский и Волынский Ам­вросий, сразу учредил Духовный Собор, призванный заняться организацией внутренней жизни Почаева и приемом желающих в число братии. Первым на Почаевскую гору явился посланный митрополитом Киевским Евгением иеромонах Феодосии, который и был назначен благочинным. Бывших при базилианах служащих оставили с сохранением содержания, а самих базилиан удалили, причем владыка Амвро­сий выдал каждому в дорогу средства и все необходимое.

В 1833 году Почаевский монастырь получил статус Лавры, став четвертым по счету монастырем такого ранга в тогдашней России. Скорее всего, в этом титуловании выразилось официальное признание названия, давно бытовавшего в народе. Любопытно, что в условиях усилившегося перехода униатов в православие кем-то был пущен слух, что чудотворная Почаевская икона Божьей Матери и даже Цельбоносная Стопа «ушли» в доминиканский Подкаменецкий монастырь ( бывший рядом, но на территории Австрии ), после чего на некоторое время уменьшилось количество верующих. Но чудеса продолжились, и очень скоро все вернулось .

В это время неустанно украшались имевшиеся церкви и устраивались новые, была исправлена галерея при Успенском соборе, создано братское кладбище, построена новая колокольня. Когда император Александр II в 1859 году подарил Почаевской Лавре новый иконостас для Успенского собора, называемый «царским», чудотворная Почаевская икона заняла в нем свое нынешнее место. В 1887 году с целью религиозно-нравственного назидания в Лавре приступили к изданию «Почаевского листка». С Афона привезли копию чудотворной иконы, именуемой «Герондисса», к которой и по сей день всякий раз перед служением прикладываются иноки. В первое десятилетие XX века был возведен Троицкий собор.

Тихую жизнь прервала 1-я Мировая Война. Древние волынские земли оказались едва ли не на передовой. После первых успехов русского оружия наступила пора отступления. Имущество Лавры было эвакуировано, братия частью разошлась по монастырям, а частью осталась и была препровождена в австрийский лагерь для военнопленных. В Лавре жил лишь один 80-летний инок, отказавшийся ее покинуть, чему, впрочем, австрийцы были даже рады, потому что это устранило неудовольство местного православного населения, лишенного духовенства: старика все время возили на требы. Почаев был освобожден во время Брусиловского прорыва (1916), и богослужения возобновились.

В эпоху гражданской войны и сопутствовавшей смуты, когда на Украине правительства менялись с фантастической скоростью, древний Почаев сильно потрепало, но монахи предусмотрительно скрыли самое ценное. В конце концов, по условиям Рижско­го договора 1920 года Волынь отошла к новопровозглашенной Польской республике. Почаевская Лавра была предоставлена самой себе, лишившись прежней государственной опеки, однако понемногу окрепла и возродилась. Мобильная версия нашего сайта.

 

Источник Святой Праведной Анны

 

Недалеко от Почаевской Лавры есть еще одно место , которое известно не только своей святостью , но и огромной исцеляющей силой . Это Источник Святой праведной Анны ( или Озеро Святой праведной Анны), который находится на стыке  Ровенской и Тернопольской областей в поселке Онишковцы.

Источник Святой АнныСвятая Анна была матерью Пречистой Девы Марии. Праведные Иоаким и Анна, прожив благочестивую жизнь, не имели детей. Они очень скорбели, но не теряли веры и надежды на милость божью. Однажды, желая принести жертву Богу в Иерусалимском храме, праведный Иоаким был изгнан из него. По иудейским законам, те родители, которые не имели детей, считались большими грешниками перед Богом, поэтому жертва праведного Иоакима не была принята. Отчаявшись, он идет в пустыню, где сорок дней постился и молился. Святая Анна, услышав о случившемся, тоже возносила пламенную молитву к Богу. Увидев в саду гнездышко ласточек, где весело щебетали маленькие птенцы, она с еще большим вдохновением обратилась в молитве к Богу, говоря, что и ласточки имеют удовольствие от своих детишек, а она не имеет такой радости. Сжалившись  на искренние мольбы, Милосердный Господь посылает к  праведным родителям архангела Гавриила возвестить  им радостную весть о рождении у них Благословенной Богородицы.

Каждый день, уже много лет к  источнику святой праведной Анны приезжают люди из дальних стран мира, чтобы поклониться святыне, выпить воды и омыться в благодатном озере святой Анны. И в настоящее время является много свидетельств об исцелении святой водой из озера . Паломники находят здесь душевное спокойствие. Приезжают снова, чтобы отслужить благодарственный молебен к святой Анне, когда по ее молитвам Господь посылает долгожданного ребенка. Именно Праведным Богоотцам Господь даровал благодать помогать тем, у кого нет детей.

Священное Предание свидетельствует : в древности на месте озера святой Анны стояла церковь. Но во времена татарского набега, когда православный люд терпел издевательства от неверных, церковь благодатью божьей была упрятана  под землю. Прошло время, в селе было явлено новое чудо, которое вновь показало, что этот город является особенным и на нем есть Божья Благодать.

По Святому Преданию, здесь появилась икона Святой Анны, которую  заметили пастушки. Вскоре вся деревня узнала об этом и собралось в месте появления иконы. Ее торжественным ходом перенесли в церковь,  на следующий день образа там не нашли: он вернулся на место своего явления. Поняв это так, что возможно, иконе не было предоставлено соответствующего почета, крестьяне вторично, со священниками, отслужив молебен, унесли икону в церковь. Но утром ее снова нашли на прежнем месте. Только тогда стало понятно, что праведная Анна выбрала себе место сама и не хочет никуда переходить. На месте явления иконы была построена часовня, где и хранилась святыня, а также с тех пор забил целебный источник , который и назвали - источник святой праведной Анны (или Озеро Святой праведной Анны).

 

Паломничество

 

Что такое паломничество ? Паломничество - ( от латинского "Palma" — "пальма" ) : это поездка или пеший поход к Святым Местам и иным географическим местностям, имеющим ключевое значение в христианской вере , чтобы поклониться  и помолиться.

Традиция паломничества основана на том что верующие стремятся поклониться местам и святыням , которые связаны со Иисусом Христом, Пресвятой Богородицей , апостолами ; окунуться в чудотворную воду реки Иордан и священные источники ; помолиться перед святыми иконами .

Слово пало?мничество произошло от слова «палома» — ветвь пальмы, с которой в Иерусалиме встречали Иисуса Христа.
Верующего , совершающего паломничество, называют паломником.

 

Почаївська лавра (укр.)

 

Почаїв - невелике місто в Кременецькому районі Тернопільської області Україна. Відомий тим, що в ньому знаходиться Почаївська Лавра - один з п'яти православних монастирів зі статусом лаври. Початок Почаївської Лаври приховано в пітьмі століть. Цьому монастирю випадали випробування, незвичайні для більшості інших православних монастирів. Невідомо, тому і чудеса, пов'язані з цим місцем, виявлялися такі значущі для православ'я, або ж навпаки, через чудеса давалися відповідні випробування, але історія монастиря вельми багата і на ті, й на інші.
Тяга до чернецтва виникла на Русі одночасно з прийняттям християнства. Безліч монастирів було засновано боярами і князями, щедро жертвували на їх утримання. Втім, розпещені увагою «боярські» монастирі, як правило, довго не існували, зате все більше з'являлося чернечих громад, терпляче і неспішно, в пості та недосипанні, плекати в собі майбутнє російського чернецтва.
Можливо, одним з таких вогнищ чернечого життя перших часів християнства на Русі була і Почаївська гора. Ніяких відомостей про те до нас не дійшло, але дуже ймовірно, що як чернече поселення Почаївська Лавра - ровесниця Лаври Київської. Втім, це з області припущенні, переказ ж пов'язує заснування монастиря з періодом Батиєва навали, коли сюди, на майже не зворушений монголами південь Волині, потягнулися насельники Київських печер.
У розореній Батиєм Києво-Печерського монастиря (як і в випаленому дотла Києві) жити було неможливо, і ченці жили по лісах і відокремленим печер навколо неї, сходячись лише на богослужіння. Видається цілком ймовірним, що багато хто, знудьгувалися за монастирського життя, могли кинутися до Почаївській горі, де Монастирок до того моменту швидше за все вже був. У всякому разі, за засновника такого вшановується преподобний Мефодій, про який письмових відомостей не збереглося; згідно же переказом, був він афонским постріженнік і помер в 1228 році (тобто ще до пришестя монголів) у віці 137 років.
Зазначимо, що історія самого знаменитого з чудес Почаївської гори, явища Матері Божої в 1240 році, ще раз підтверджує стародавність монастиря.
Якщо ж до проблеми датування початку Почаївської Лаври підходити строго науково і спиратися виключно на письмові джерела, в яких згадується монастир, то перші такі згадки відносяться до кінця XVI століття.
Жила тоді на Волині в маєтку Орлі поблизу міста Почаїв православна поміщиця Анна Гойська, вдова колишнього земського судді, що відбувалася з роду Козинський - старовинні дворяни. Одного разу гостював в її будинку грецький (Константинопольського Патріархату - за національністю ж був він з південних слов'ян) митрополит Неофіт, який повертався з Москви, куди в ті часи часто їздили за допомогою східні ієрархи. На Волинь він заглянув на зворотному шляху, очевидно, щоб залагодити справи православної Церкви (в той час дуже тут складні), а заодно поклонитися цельбоносно Стопі Божої Матері.
Довгий час провів митрополит Неофіт в гостинному домі і в подяку подарував Ганні Гойської стародавню ікону Божої Матері з Предвічним Немовлям, яку привіз з собою. Можливо, то була його заповітна родова святиня, взята в далеку дорогу.
У Ганни Тихонівни дарований образ спочатку обрітався в домашній молитовні, поки не помітили незвичайне світло, від нього вихідний, і не почали відбуватися у тієї ікони різні чудеса. Гойська, упевнившись в явній її чудотворність, не зважилася довше тримати образ у себе. Зібравши безліч православного люду, священиків, ченців, і хресним ходом перенесла вона ікону на Почаївську гору і віддала ченцям на вічне зберігання, що мешкали в печерах тамтешніх. Сталося це, мабуть, у першій половині 1597, бо вже 14 листопада склала богобоязлива поміщиця «фундушевую запис» (тобто дарчу) на пристрій Почаївського монастиря. У «записи» йдеться про створення монастиря - але очевидно, що як пустинька монастир тоді вже існував (бо виявилися ж в числі супроводжували ікону і ченці), а мова в документі йшла про заснування общежительного монастиря - (сіновіі. Причому в «Записи» поміщицею обмовлялися, крім іншого, і забезпечення лаври всім необхідним (з коштів самої Гойської та її нащадків - з призиванням анафеми, неблагословенія і прокльони на порушника її волі), і збереження «грецької» (тобто православної) віри серед братії.
Так сталося, що в подальшому неодноразово випадало монастирю у вельми драматичних обставинах відстоювати волю своєї засновниці. «Фундушевая запис» за часом збіглася з Брестською унією - фактичним відторгненням частини Православної Церкви Західної Русі і приєднанням її до католицького світу.
Причини унії, якщо не вважати настроїв всередині самої Церкви (слабкість ієрархії і недолік аворітета), були в основному політичними - одна з головних полягала в тому, що населення западнорусских областей і Православна Церква опинилися в польській державі, де панівним сповіданням було католицтво. Латинське духовенство там було освіченіші й активніше православного кліру. Однак, можливо, не виникло б такої проблеми, як унія, - бо Польща однією з перших в Європі стала на шлях віротерпимості, - якби Річ Посполита послідовно відстоювала цей свій принцип.
Енергійна «обробка» православних єпископів тривала з кінця вісімдесятих років 16 століття. Унії несподівано допомогло те, що було сильно православ'я Західної Русі: лідируюча роль міських братств. Частина православного єпископату нудьгувала наглядом з боку мирян і жадала тих же привілеїв і прав, що були у єпископів католицьких.
Впровадження унії, проте, йшло повільно: латинізації заважало і саме уніатське духовенство, сохранявшее прихильність батьківським обрядам, і сумнівне становище «між двох стільців» - уніатство, як і православ'я, вважалося тепер «холопської вірою» і служило лише перехідною сходинкою у віру латинську. Не бажаючи без залишку розчинитися в католицтві, вожді розколу вирішили організувати за зразком католицьких орденів своє особливе чернецтво «на східний манер». Створений таким чином орден став носити ім'я Василя Великого і назвався базиліанський.
Почаївська Лавра стала переживати важкі часи: після проклять з боку собору, який прийняв унію (затверджену тут же польським королем), православні виявилися фактично поза законом. Єпископи, які зберігали вірність православ'ю, були оголошені ослушникам перейшов в унію митрополита Михайла (до того заявляв себе її противником), а грецькі екзархи - шпигунами султана і самозванцями. Неймовірно, але і в таких умовах Почаїв довго залишався в лоні православ'я; заслуга в чому належить першому з відомих його настоятелів - преподобному Іову Почаївському.
Невідомо, чи були до нього на горі Почаївській настоятелі або ж браття, по афонським приміром, підпорядковувалася духовним старцям, але саме преподобний Іов Почаївський виступив справжнім організатором і організатором монастиря, що ввів у ньому Студійський статут і налаштовані брати гідно зберегти православну віру. Сто двадцять років у вельми недружніх умовах існував цей оазис православ'я, двадцять настоятелів змінилися після преподобного Іова Почаївського, і лише зі смертю двадцятим по рахунку, Гедеона (Левицького), Почаївський монастир на деякий час став уніатським. Історія цього переходу досить туманна: дослідників дивує, що ніяких документів про те не збереглося ні в Почаївській Лаврі, ні в Польщі, ні в Ватикані. Відомо лише, що ще в 1720 році настоятель Почаївської Лаври (їм якраз був Гедеон) в греко-католицькому соборі Замойської участі не брав, а ось його наступником був уже уніат, Феодосії (Рудницький).
В історії Почаєва це не перший епізод, придатний для жанру історичного детектива: досить довго вважалося, наприклад, що найбільше хвилювання почаївських ченців (1693) було бунтом уніатства братії проти законного єпископа. Однак виявилося все рівно навпаки: єпископ Луцький Афанасій (Шумлянський), проти якого тоді виступила братія, був таємним уніатом, який прагнув відвести в розкол і почаївських ченців. А один з тих, хто йому протидіяв, Йосип (Саєвич), ставши пізніше намісником, ісхлопотал у Петра I грамоту на ставропігію Почаєва (суперечливість політики Речі Посполитої щодо православ'я надавала таку можливість). Втім, добута ставропігія Почаєва не допомогла - не було вже на Москві Патріарха, церковна влада була ослаблена реформами Петра (з волі якого і був порожній Патріарший Престол), а польський король, цілком природно, не міг бути задоволений тим, що на що знаходиться в його землях монастир поширюється захист сусіда. Та й у самому Почаєві, що залишився на той момент єдиним православним монастирем у Речі Посполитої, все більше посилювалася уніатська партія.
Перший настоятель-уніат Феодосії (Рудницький) був освіченою людиною, відданою древнеправославному обряду і віровченню. Він особливо стежив за дотриманням статуту. Його називали «сором'язливим уніатом» - Феодосії носив традиційну рясу, не голив бороди і навіть не прийняв звичайного для настоятелів греко-католицьких монастирів титулу суперіор. Підписувався просто: «архімандрит Канівський та ігумен Почаївський». Але наступний ігумен, Гедеон (Козуб-ський), поставлений в 1730 році, іменувався вже суперіор. Поступово латинізувати і монастирське життя - постили ченці тепер не в п'ятницю і середу, а за західною традицією в суботу, Петрівський та Успенський пости в монастирі скасували, заборона ченцям на вживання м'ясної було знято. Настановою в духовному житті базіліанов стала служити «Базиліанського школа» - книга, що містить у собі, крім гідних релігійно-моральних настанов, і безсумнівні дивацтва латинства. Наприклад, згідно з нею, стаючи послушником, людина отримує повне відпущення гріхів; читаючи потім перед престолом церкви п'ятикратно «Отче наш» і «Богородице Діво», отримує відпущення ще на п'ять років - і так далі. При такій системі порятунку душі, що маніфестує своєрідні «торги з Господом», навіть самий ледачий з ченців міг бути спокійним за себе, і наслідки цього бували дуже плачевні. При всьому тому, почаївські базіліанов намагалися зберегти вірність православному богослужбовому статутом, за що навіть отримали від інших базиліан прізвисько «схизматиків».
Базиліанський період в історії Почаївської Лаври відзначений будівництвом Успенського собору - дивного прикраси Почаєва, саме зведення якого пов'язано з дивом.
У 1795 році відбувся поділ Польщі, і Волинь увійшла до складу Російської імперії. Російський уряд не поспішало відбирати у базиліан монастирі, поки Орден св. Василя Великого не виявився замішаний у польському повстанні (1831), після придушення якого Почаївська лавра в числі інших була повернута в лоно Православної Церкви.
Почалося спокійне сторіччя відновлення православної чернечого життя. Новий настоятель, єпископ Житомирський і Волинський Амвросій, відразу заснував Духовний Собор, покликаний зайнятися організацією внутрішнього життя Почаєва і прийомом бажаючих до числа братії. Першим на Почаївську гору з'явився посланий митрополитом Київським Євгеном ієромонах Феодосії, який і був призначений благочинним. Колишніх при базіліанов службовців залишили з збереженням утримання, а самих базиліан видалили, причому владика Амвросій видав кожному в дорогу засоби і все необхідне.
У 1833 році Почаївський монастир отримав статус Лаври, ставши четвертим за рахунком монастирем такого рангу в тодішній Росії. Швидше за все, в цьому титулованих виразилося офіційне визнання назви, давно існувала в народі. Цікаво, що в умовах посилився переходу уніатів до православ'я кимось був пущений слух, що чудотворна Почаївська ікона Божої Матері і навіть цельбоносно Стопа «пішли» в домініканський монастир Подкаменецкій (колишній поруч, але на території Австрії), після чого на деякий час зменшилося кількість віруючих. Але чудеса продовжилися, і дуже скоро все повернулося.
У цей час невпинно прикрашалися були церкви і влаштовувалися нові, була виправлена ??галерея при Успенському соборі, створено братське кладовище, побудована нова дзвіниця. Коли імператор Олександр II в 1859 році подарував Почаївській Лаврі новий іконостас для Успенського собору, званий «царським», чудотворна Почаївська ікона зайняла в ньому своє нинішнє місце. У 1887 році з метою релігійно-морального повчання в Лаврі приступили до видання «Почаївського листка». З Афону привезли копію чудотворної ікони, що іменується «Герондісса», до якої і донині щоразу перед служінням прикладаються ченці. У перше десятиліття XX століття був зведений Троїцький собор.
Тихе життя перервала 1-а Світова Війна. Стародавні волинські землі виявилися чи не на передовій. Після перших успіхів російської зброї настала пора відступу. Майно Лаври було евакуйовано, браття частиною розійшлася по монастирях, а частиною залишилася і була перепроваджена в австрійський табір для військовополонених. У Лаврі жив лише один 80-річний чернець, який відмовився її залишити, чому, втім, австрійці були навіть раді, тому що це усунуло незадоволення місцевого православного населення, позбавленого духовенства: старого весь час возили на треби. Почаїв був звільнений під час Брусиловського прориву (1916), і богослужіння відновилися.
В епоху громадянської війни і супроводжувала смути, коли на Україну уряди мінялися з фантастичною швидкістю, древній Почаїв сильно пошарпало, але ченці завбачливо приховали найцінніше. Зрештою, за умовами Ризького договору 1920 року Волинь відійшла до новопроголошеної Польській республіці. Почаївська Лавра була надана сама собі, втративши колишньої державної опіки, однак потроху зміцніла і відродилася.

Джерело Святої Анни (укр.)

Недалеко від Почаївської Лаври є ще одне місце, яке відоме не тільки своєю святістю, а й величезної цілющої силою. Це Джерело Святої праведної Анни (або Озеро Святої праведної Анни), який знаходиться на стику Рівненської та Тернопільської областей в селищі Онишківці.
Свята Анна була матір'ю Пречистої Діви Марії. Праведні Іоаким і Анна, проживши благочестиве життя, не мали дітей. Вони дуже сумували, але не втрачали віри і надії на милість Божу. Одного разу, бажаючи принести жертву Богу в Єрусалимському храмі, праведний Іоаким був вигнаний з нього. За іудейськими законами, ті батьки, які не мали дітей, вважалися великими грішниками перед Богом, тому жертва праведного Іоакима не була прийнята. Зневірившись, він йде в пустелю, де сорок днів постився і молився. Свята Анна, почувши про те, що трапилося, теж підносила полум'яну молитву до Бога. Побачивши в саду гніздечко ластівок, де весело щебетали маленькі пташенята, вона ще з більшим натхненням звернулася в молитві до Бога, кажучи, що і ластівки мають задоволення від своїх діточок, а вона не має такої радості. Зглянувшись на щирі благання, Милосердний Господь посилає до праведних батькам архангела Гавриїла сповістити їм радісну звістку про народження у них Благословенної Богородиці.
Кожен день, вже багато років до джерела святої праведної Анни приїжджають люди з далеких країн світу, щоб поклонитися святині, випити води й обмиється в благодатному озері святої Анни. І в даний час є багато свідчень про зцілення святою водою з озера. Паломники знаходять тут душевний спокій. Приїжджають знову, щоб відслужити подячний молебень до святої Анни, коли за її молитвам Господь посилає довгоочікуваної дитини. Саме Праведним Богоотцам Господь дарував благодать допомагати тим, у кого немає дітей.
Священне Переказ свідчить: у давнину на місці озера святої Анни стояла церква. Але в часи татарського набігу, коли православний люд терпів знущання від невірних, церква благодаттю Божою була захована під землю. Минув час, в селі було явлено нове диво, яке знову показало, що це місто є особливим і на ньому є Божа Благодать.
За Святому Переданню, тут з'явилася ікона Святої Анни, яку помітили пастушки. Незабаром все село дізналася про це і зібралося в місці появи ікони. Її урочистим ходом перенесли до церкви, на наступний день образу там не знайшли: він повернувся на місце свого явища. Зрозумівши це так, що можливо, іконі не було надано відповідного пошани, селяни вдруге, зі священиками, відслуживши молебень, забрали ікону в церкву. Але вранці її знову знайшли на колишньому місці. Тільки тоді стало зрозуміло, що праведна Анна вибрала собі місце сама і не хоче нікуди переходити. На місці явлення ікони була побудована каплиця, де і зберігалася святиня, а також з тих пір забив цілюще джерело, який і назвали - джерело святої праведної Анни (або Озеро Святої праведної Анни).

Наши координаты:

Украина, г. Киев.

Тел.: +38 (044) 36 222 31

Тел.: +38 (096) 762 78 80

Тел.: +38 (066) 233 09 29

Тел.: +38 (093) 757 91 16

E-mail: transinffo@gmail.com

Наверх
Экскурсии в Почаевскую Лавру и на Источник Святой Анны. 560